«proUA» вперше запозичує текст з персонального сайту. Тим більше такий об’ємний текст. Але настійно рекомендуємо прочитати: воно того варте.

Давненько я не брав до рук Артхашастру. Свого часу я мав честь і задоволення відкрити для нашого політологічного співтовариства, яке тоді щойно складалося, цю видатну працю, свого роду Біблію чи катехізис політичних знань. Років двадцять тому в запасниках Київської історичної бібліотеки я наткнувся на цю книгу, яку з моменту її видання російською мовою на початку тридцятих років ніхто жодного разу не брав і тим більше не цитував.

Вивчивши тоді це зведення політичних правил, законів і закономірностей, я був просто вражений. Виявляється, дві з гаком тисячі років тому в Стародавній Індії вже існував неймовірно точний і детальний опис усіх мислимих і немислимих політичних проблем і способів їх розв‘язання.

Ми, напевно, вже ніколи не дізнаємося, яким чином у Стародавній Індії виникла ця колосальна теоретична робота, яка явно перевершувала актуальні практичні політичні потреби, виклики і запити. Втім, ми дотепер не знаємо, навіщо, наприклад, тій самій Стародавній Індії потрібні були спеціальні одиниці вимірювання часу, адекватні стомільйонним часткам секунди. Ці одиниці дуже малі навіть для опису термоядерних процесів, та, проте, навіщось вони були створені й одержали навіть спеціальну назву. Коротше, Схід - справа не лише тонка, а й надзвичайно загадкова.

Але річ не в цьому. Перечитуючи Артхашастру, повторюю, найбільш, на мій погляд, видатний політологічний документ в історії людства, чергового разу переконуєшся в істинності великої фрази: «Історія вчить, що історія нічому не вчить». Або майже нічому.

Чудово, звичайно, було б усім нашим лідерам просто подарувати по фундаментальному і, до речі, у видавничому плані дуже красивому томові цієї чудової праці. Напевно, якось при нагоді так і зроблю. Хоча ні. Пригадав, що подарунки державним діячам у нас уже заборонені.

Отже, залишається хіба що тільки знову перегорнути Артхашастру і освіжити для себе і читачів деякі її нетлінні положення. Можливо, щось дійде і до лідерів.

Знаю з розмов і відчуваю за подіями, що у політичної еліти зараз знову в моді Нікколо Маккіавеллі. Так-от. Хочу нагадати, що Маккіавеллі - це всього лише посередній аспірант порівняно з академіком Каутільє (за припущеннями автор Артхашастри). Де Нікколо виділяє дві головні якості лідера-государя, там брахман Каутільє виділяє двадцять. Де перший називає одну головну якість радника правителя, там другий диференціює і називає двадцять п’ять. Але про це нижче.

Гортати Артхашастру мені довелося з групою своїх студентів, так що по ходу виникали коментарі і з їхнього, і з мого боку, що, як я гадаю, дуже актуалізувало її нове прочитання. Отже, спробую цим усім поділитися.

Виховання почуттів

З чого починається політика? Це одне з перших і головних питань Артхашастри. (До речі, забув сказати, що сама назва Артхашастри має подвійне значення. Воно перекладається і як наука про господарювання, і як правда про владу). Артхашастра дуже просто і точно відповідає – політика починається з перемоги над почуттями. Я завжди підозрював, що у світі існує тільки одна наука – психологія, а всі інші – похідні від неї. Наприклад, економіка - це психологія з приводу роботи грошей, а соціологія – це просто психологія з приводу базових інтересів різних соціальних груп. Але не відволікатимемося.

Отже, якщо ти не переміг своїх почуттів, то робити тобі в політиці, власне, нема чого. А почуттів цих, що унеможливлюють, кажучи сучасною мовою, ефективний політичний менеджмент, всього шість. Це пристрасті, гнів, користолюбство, гординя, божевілля і зарозумілість.

У своїх студентів я спробував з’ясувати, що, на їхню думку, з названих почуттів може стати перешкодою в політиці діючих лідерів? Треба сказати, що вони із задоволенням ідентифікували вади і недоліки колишньої влади (наприклад, приписуючи Кучмі і гнівливість, і користолюбство, і божевілля, і зарозумілість). Але з великою неохотою говорили про чинну владу. Можливо, наша нова влада дуже молода для психологічних вад, а може, наші студенти вже дуже мудрі, щоб говорити про вади не лише поваленої, а й чинної влади. Хоча найвідчайдушніші все ж таки сказали, що випробуванням для Тимошенко можуть стати її пристрасті, а для Ющенка - гординя.

Артхашастра не була б великою працею, якби вона не називала не лише перешкоди на шляху до влади, а й способи їх подолання. Тому, називаючи перемогу над почуттями найважливішою умовою справжнього лідера, вона відразу ж говорить, що перемогти шкідливі гени можна або самостійно, через наполегливе вивчення політичної науки (принагідно зазначу, що Артхашастра політичну науку вважає найвищою з усіх, які тоді існували, тобто вищою за право, економіку і навіть філософію) і самовиховання. Якщо ж навіть це не допомагає, тоді особлива роль у приборканні почуттів відводиться міністрам лідера, у яких є два основні способи примусити свого лідера жити не почуттями, а справою. Це або переведення уваги лідера з власних почуттів на державні справи, або просто тримання його в постійному тимчасовому цейтноті, коли на емоції і почуття просто не залишається часу.

Тобто тут виникає вже ключова роль міністра. І тому найважливіший розділ Артхашастри називається Призначення міністрів.

Призначення міністрів

Велика праця, мабуть, щоб підтримати інтригу для читача, задає читачеві шість загадок і сама ж на них відповідає.

Перша. Чи можна призначати міністрами людей, з якими ти разом учився? Відповідь негативна. Рано чи пізно, говорить Артхашастра, колишні товариші по навчанню замучать і лідера, і один одного тією фамільярністю, яка властива для однокашників.

Мої студенти, до речі, з цим дружно не погодилися. Але я їм нагадав, що, по-перше, Артхашастра узагальнювала досвід, як мінімум, двох тисячоліть. По-друге, вона як будь-яка наука говорить про закони і тенденції, а не про приємні виключення. А потім я їм розповів історію про одну сусідню країну, де до влади прийшли студенти фактично одного вузу, яких навіть називали «урядом одного гуртожитку». А закінчилося там усе саме тим, про що попереджала Артхашастра.

Друга. Чи можна призначати міністрами тих, з ким разом, кажучи сучасною мовою, вдавався до якихось надмірностей або мав якісь спільні таємні справи? Відповідь негативна. Той, хто знає слабкі чи таємні сторони лідера, рано чи пізно, швидше за все, ними скористається.

Власне, тут за підтверджуючими прикладами навіть не треба ходити до чужої історії. Ще зовсім недавно, здавалося б, прості люди ставали цілими олігархами, спекулюючи якраз на знанні якихось закулісних справ і вад своїх патронів.

Третя. Чи можна, питає Артхашастра, призначати міністрами людей відданих? Відповідь, як не дивно, знову-таки негативна. А все тому, що, на її думку, відданість, як сказали б сучасні соціологи, має негативну кореляцію з розумом. А простіше кажучи, чим відданіша людина, тим вона, як правило, дурніша. Вади ж дурості, як правило, переважають всі переваги відданості.

Четверта. Чи можна призначати людей абсолютно прагматичних і таких, що реально довели (мабуть, перш за все, фінансово) свою користь лідерові? Знову ні. Причому цього разу - без пояснень. Може тому, що утилітарні прагматики не вміють мріяти, фантазувати, просто мислити широко?

П’ята. Чи можна призначати міністрами за родоводом або родинним принципом? Тобто тих, чиїх батьків або навіть дідів знає лідер, з ким покумувався і т.д. Ні. Цей принцип, говорить Артхашастра, дуже «тваринний», оскільки саме тварини відокремлюють своє стадо від чужого за загальним видовим походженням.

І, нарешті, шосте. Чи можна призначати міністра за політичним принципом? І знову ж ні. Артхашастра, бачте, вважає, що політичне однодумство - це мало не найефемерніша об’єднуюча ознака. Відразу скажу, що я, відчуваючи нові тенденції, відстоюватиму цей принцип до хрипоти. Але Артхашастра мені заперечує, що найчастіше зраджують саме колишні політичні соратники.

І що ж у результаті? А в результаті - декларація явної банальності. Хоча виправдовує Артхашастру те, що, можливо, таким її остаточний висновок не був дві з половиною тисячі років тому. І полягає він у тому, що існує тільки один принцип відбору міністрів. За загальним і спеціальним професіоналізмом. Загальний – це знання фундаментальних основ справи, яка йому доручена. А спеціальний – це тривала профільна практика і знання всіх реальних нюансів своєї конкретної справи і напрямку. Крапка.

Особливо наближені

У кожного лідера є кілька осіб, яких в Америці колись влучно назвали «ті, хто має доступ до вуха президента». Як правило, це дві-три, рідше чотири-п‘ять осіб, які мають особливий ексклюзивний функціональний та й емоційний статус в оточенні монарха, лідера, президента і т.д. Тобто це ті люди, які особливою мірою впливають на світогляд, позиції або навіть просто настрій першої особи. Від них, відповідно, залежить багато що або навіть усе у внутрішній і зовнішній політиці. А іноді й в історії теж.

Україна, незважаючи на свою коротку історію незалежності, знала періоди, коли якийсь голова адміністрації визначав, а то й підпорядковував собі волю свого патрона.

Не знаю, чи було у автора Артхашастри велике передчуття майбутніх українських проблем, але він спеціально написав розділ, який назвав Призначення головного радника. Мабуть, розуміючи, що головними радниками хоче і захоче стати ще більше людей, ніж власне царями або президентами (воно і не дивно, такі люди мають блага, однакові зі своїми патронами, при фактично нульовій відповідальності), Артхашастра звела дуже докладне і жорстке сито, цілий частокіл з конкретних якостей, якими має володіти претендент на подібну роль.

Не побоюся перерахувати їх повністю: 1) корінний житель своєї країни; 2) розвинутий; 3) легко керований; 4) майстерний у науках (освічений); 5) прозорливий; 6) розумний; 7) з хорошою пам’яттю; 8) спритний; 9) красномовний; 10) самовпевнений; 11) майстерний у відповідях; 12) обдарований заповзятливістю; 13) витривалий; 14) чесний; 15) дружньо налаштований; 16) стійкий у переконаннях; 17) доброзичливий; 18) сильний; 19) здоровий; 20) стійкий; 21) не впертий; 22) не легковажний; 23) з приємним поводженням; 24) неконфліктний; 25) хоробрий.

При цьому пояснюється, що якщо претендент позбавлений чверті подібних якостей, з нього вийде максимум середній радник. А якщо позбавлений половини, то за будь-яких обставин - поганий.

Не стомлюватиму читачів рекомендаціями Артхашастри з приводу способів тестування на предмет цих якостей. Скажу тільки, що я попросив своїх студентів застосувати ці критерії до нинішнього найближчого оточення українського Президента.

У номінації брало участь десятеро всіх відомих персонажів. Присягаюся Артхашастрою, що абсолютно без моїх підказок і коментарів тестування пройшли тільки троє: Тимошенко, Кінах, Зінченко. Їм приписали від 75 до 50 відсотків необхідних якостей. Інші, на думку моїх молодших колег (прошу вибачення за їхню, можливо, недостатню компетенцію), не набрали і третини перерахованих властивостей. (П’ятеро персон із тих, котрі постійно на слуху і на виду, взагалі одержали, дико вибачаюсь, нульову оцінку).

Робота лідера з опонентами

Немає, напевно, політичного лідера, у якого не існує опонентів. Зрозуміло, що це дратує. Зрозуміло також, що саме підступи опонентів заважають нормально розвиватися економіці й виконувати всі дані людям обіцянки. Але так влаштований політичний світ, що опоненти або опозиція - це, як у відомого танцюриста, вічне покарання і прокляття будь-якої влади, окрім, звичайно, деспотичної. Знаючи це, Артхашастра присвятила цілих два спеціальних розділи саме роботі з опонентами або, кажучи політичною мовою, з опозицією. Тут Артхашастра дає цілий набір мудрих порад, які не старіють.

Перша стосується виявлення опонентів. Тут Артхашастра геніально розводить, як, знову-таки, сказали б мої друзі-соціологи, «міську і сільську вибірки». Тобто вже тоді було зрозуміло, що городяни і селяни можуть мати, і, як правило, мають, різні претензії до влади. При цьому для виявлення незадоволених застосовується старий, як світ, спосіб – елементарної провокації. Наприклад, представники спецслужб (вони, мабуть, теж старі, як світ) повинні ходити в місцях масового скупчення людей (різного роду зібрання, церкви, громадське харчування і т.д., і т.п.) і ненав’язливо так бурчати про себе – цитую практично дослівно: «Говорили, що цей лідер обдарований всіма чеснотами. Тим часом, жодної чесноти він нам не демонструє. А навпаки, він мучить своїх громадян покараннями і податками». За реакцією на подібні філіпіки і розпізнаються незадоволені й визначається їхня приблизна кількість.

Але найцікавіше полягає не в цьому. В епоху майже загальної телефонізації і абсолютно загального прослуховування необхідність у подібних наївних порадах навряд чи існує. Найцікавіше ж полягає в тому, що Артхашастра пропонує до незадоволених, опонентів, опозиції ставитися майже так само, як до найгарячіших прихильників влади.

Якщо останніх вона радить постійно заохочувати матеріальними дарами і знаками уваги, то й опонентів вона пропонує теж заохочувати посильною матдопомогою, тими самими знаками уваги і лише в крайньому випадку, якщо це точно не спрацьовує, переходити до інших форм уже негативної нейтралізації. Причому як перший крок вона пропонує спробу просто підбурити і посварити опонентів між собою, а вже якщо і це не спрацює, то тоді їх карати – фінансово і фізично.

Цікаво також і те, що велика праця описує навіть типову класифікацію опонентів і опозиції. Зазвичай, на її думку, опоненти складаються з таких класів: 1). Із людей, розгніваних владою; 2). Із людей, заляканих владою; 3). Із особливо жадібних; 4). Із особливо пихатих.

Більше того, навіть дається детальний опис усіх цих класів. Настільки цікавий і, як не дивно, актуальний, що варто його процитувати, хоча б у скороченому вигляді.

Отже, хто такі обдурені?

«Обдурений, після того, як йому були обіцяні матеріальні вигоди, той із двох людей, однаково хороших працівників, до якого виявлено зневагу або стосовно його ремесла, або роботи взагалі, той, кому улюбленцями лідера перепинено до нього доступ; хто спершу був покликаний, а потім знехтуваний; хто засмучений вигнанням; хто витратився на хабарі і не одержав служби; той, кому перешкодили в здійсненні його прав або отриманні спадку; хто позбувся почестей і посади; хто відтіснений родичами глави країни; хто кинутий до в’язниці або інших (місць ув‘язнення); хто покараний за ворожою обмовою, той, кому перешкодили вчинити погано (!-Д.В.); той, кого позбавили майна; той, хто виснажений ув‘язненням; той, у кого переслідують рідних».

Залякані ті, «хто зі своєї вини скривджений; хто ображений; той, чиї погані справи стали відомими; хто збентежений покаранням, призначеним людині, що зробила однаковий із нею вчинок; той, у кого відібрана земля; хто перебуває на будь-якому службовому посту (! – Д.В.); хто награбував собі статок; хто розраховував на спадок рідних володаря; той, кого ненавидить лідер і хто ненавидить лідера».

Жадібні – «хто низько опустився; хто набрав дуже багато добра; хто скупий; хто розбещений і хто вдається до дуже ризикованих комерційних дій».

І, нарешті, пихаті, «хто не складе собі ціни, хто жадає, щоб його шанували, хто не може пережити надання почестей його конкурентам, хто спілкується із сумнівними людьми, хто жорстокий і неприборканий, хто незадоволений утриманням, яке він одержує».

Чесно кажучи, детальнішого опису психологічної бази опозиції я ніде і ніколи не зустрічав.

Так-от, до всіх цих людей, за Артхашастрою, як не дивно, лідер повинен ставитися з ласкою і різного роду заохоченнями, і лише якщо це не дає ефекту - включати проти них інтриги і силу.

Взагалі, саме Артхашастра сформулювала великий принцип ставлення влади до опозиції, який чомусь потім, через півтори тисячі років, приписали Нікколо Маккіавеллі, хоча той лише майже повністю його повторив. А саме - влада ніколи не повинна лякати своїх опонентів, а має або підкуповувати їх і схилити до співпраці, або відразу без погроз і моралей одномоментно знищити їх чи фінансово, чи юридично, чи фізично.

Давши таку пораду, Артхашастра з чистою совістю переходить безпосередньо до обов’язків лідера, присвячуючи їм, знову-таки, цілий розділ.

Обов’язки лідера

На мій погляд, тут велика праця дещо переборщила. Вона розділяє день лідера на вісім частин.

Першу восьмушку він повинен займатися заходами з безпеки країни, а також її бюджетом.

Другу – розглядом конкретних скарг громадян.

Третю – вивченням законів своєї країни, суміщаючи це з їжею. (Нічого не змінюється в підмісячному світі. Мабуть, правителі завжди погано знали закони своєї країни. І завжди їх вивчали між ділом, під гарну закусь).

Четверта – поточні фінансові й кадрові питання.

П’ята – нарада з радниками.

Шоста – продовження нарад і консультацій.

Сьома – робота з силовиками з конкретних проблем.

Восьма – обговорення геостратегічних і геополітичних аспектів і доктрин.

Потім перерва на молитву, і після цього до половини ночі прийом працівників своєї адміністрації.

Потім ще консультації з духовним вчителем, короткий сон і, власне, можна вже приступати знову до денних обов’язків.

А із загальних порад Артхашастра чомусь виділяє тільки одну: ніколи не змушуйте чекати в приймальні тих, хто має до вас реальну справу. Справи ж треба розглядати «у порядку їх важливості й терміновості». А «будь-яку термінову справу треба вислухати негайно і не відкладаючи». І лише такою «напруженістю в роботі досягаються її плоди і повнота матеріальних благ для моєї країни».

Король і вся королівська рать

За радянських часів існувала напівжартівлива порада начальству: «Будьте простіше - і до вас потягнуться люди». Артхашастра теж намагалася знайти спосіб підтягти до лідера його оточення. Але вона вважала, що простоти для цього замало буде. Тому для того, щоб люди до нього потягнулися, лідер, на її думку, повинен володіти такими базовими і стратегічними якостями: «він повинен бути: 1) з хорошим родоводом, 2) із щасливою долею, 3) володіти розумом, 4) звертати увагу на (поради) старих і досвідчених людей, 5) справедливим, 6) правдивим, 7) не зраджувати своєму слову, 8) вдячним, 9) щедрим, 10) надзвичайно енергійним, 11) не мати звички зволікати, 12) справжнім начальником своїх підлеглих, 13) із сильною волею, 14) не мати в своєму оточенні осіб непридатних і 15) охоче приймати повчання».

Цікаво відзначити, що до числа базових сутнісних характеристик особи лідера Артхашастра вносить і таку найважливішу, на її думку, якість, як «щасливу долю». Тобто, кажучи по-простому, везіння, фартовість. Вона вважає, що кожен лідер має певний запас талану, якого в одних по життю більше, в інших менше.

Якось під враженням від цієї праці я навіть спробував підрахувати, наскільки в середньому вистачало цього стратегічного запасу найбільш видатним політикам останнього сторіччя. Виявилось, що перепад у розмірах талану у них вельми великий. У Горбачова, наприклад, він взагалі дорівнював практично нулеві. І всілякі біди почали переслідувати першого і останнього (можливо, останнього саме через фатальне невезіння) Президента Союзу мало не з першого дня заняття ним головної посади. І навпаки, наприклад, у Франкліна Делано Рузвельта був такий вражаючий запас фартовості, йому так дико щастило і так усе вдавалося, що всього цього вистачило на три повні президентські терміни.

Але в середньому вийшов досить цікавий результат. Виявилось, що достатньо удачливим лідерам (а невдачливі, за рідкісним виключенням типу Михайла Сергійовича, ними не стають) в середньому їхнього запасу фартовості вистачає на шість-сім років. Тобто це більше, ніж один типовий президентський термін – 4-5 років – але істотно менше, ніж два президентські терміни. Звідси можна зробити висновок, що після одного терміну правління з великою вірогідністю можна піти зі славою, з почестями, з любов’ю народу. Але після двох термінів – це фактично мало кому вдається. Так можливо, не варто ризикувати?

Крім того, лідер також повинен, за Артхашастрою, володіти такими вже начебто зовнішніми характеристиками (кажучи сучасною мовою, відповідати наступним піарівським якостям): «бути красномовним, винахідливим, володіти гарною пам’яттю, кмітливістю і фізичною силою, мати високий склад думок, легко приборкуватись, бути майстерним, рішуче діяти військовою силою у разі тиску (з боку ворогів), видимим чином відплачувати за добро і зло, бути сором’язливим, швидко вживати заходи проти лиха або для оборони підданих, бути далекоглядним, звертати головну увагу на правильне використання людей у належний час і в належному місці, бути майстерним при виборі миру, війни, послаблень, жорстких заходів, вірним договорам або при використанні слабких місць ворогів, стриманим, веселим, таким, що сміється, має прямий і не похмурий погляд, вільним від пристрастей, гніву, жадібності, зарозумілості, неуважності, запальності та схильності до наклепу».

Ось так. Не більше і не менше.

Трохи про геополітику

Геополітика Артхашастри прозора, як сльоза депутата. І починається вона, власне, з визначення ворога. Це визначення, як і всі інші, лапідарне, соковите і геніальне: «Лідер, земля якого безпосередньо межує з твоєю – і є твій основний ворог».

Не можу з цього приводу не пригадати свою суперечку з поважаною пані Хоффман, яка відповідає в німецькому парламенті за зв’язки з Україною. Якось я намагався довести їй неприйнятність для України статусу «сусіда Європи», на якому вона наполягає. Я як людина, що виросла в київській комуналці, ніяк не міг утлумачити їй, що хороших сусідів за визначенням не буває. Навіть якщо вони хороші. Хорошими бувають тільки родичі. Навіть якщо вони погані.

Відповідно до цього геніального за своєю простотою критерію визначається і союзник: «Лідер, земля якого відокремлена іншою землею, є основним союзником».

(У мене є сильні підозри, що ці принципи визначення і ворога, і союзника працюють не тільки в зовнішній політиці, а й у внутрішній. Тільки слово «земля» треба замінити словами «партія», «регіон», «міністерство», «сфера обов’язків», «джерела прибутку» і т.д., і т.п.).

До речі, будучи радикальною за визначенням ворога, Артхашастра не така радикальна стосовно рекомендованих щодо нього дій. Зокрема, вона рекомендує навіть стосовно слабкого ворога, якщо він визнає свою поразку і підпорядкування, виявити милосердя і укласти з ним мир. Бо завдане насильство і страждання стосовно звойованого і слабкого може багатократно помножити його сили і привести його, врешті-решт, до перемоги навіть над сильнішим.

Що ж до союзників, то тут ціла низка актуальних для наших політиків рекомендацій. Наприклад:

1. Завжди вивчіть глибоко спонукальні сили і причини, які рухають вашими можливими союзниками.

2. Відповідайте для себе на кілька важливих питань: з ким переважно укладати союз – з одним сильнішим або з двома рівними політичними союзниками? Правильна відповідь – з двома рівними, оскільки їх потім можна буде у разі чого посварити, а сильніший рано чи пізно підімне і не залишить поля для свободи діяльності.

І наступне питання: з ким краще укладати союз – з одним рівним чи з двома слабшими? Відповідь – краще з двома слабшими, оскільки операційне поле їх використання набагато ширше.

А взагалі, будь-яку наукову працю, навіть політологічну, можна стиснути до абсолютного «сухого залишку». Наприклад, якщо стиснути всі праці того самого Маккіавеллі, виходить тільки одна, але велика фраза: «Мета виправдовує засоби». А якщо «стиснути» Артхашастру – то виникають такі скрижалі: кращий союзник – це реальний союзник, а кращий ворог – ворог вигаданий (уклін Хусейну. – Д.В.).

Останнім часом на розвиток цієї теми актуалізувалося ще одне питання. А ким взагалі вигідніше бути стосовно лідера (геополітичного, геоекономічного, регіонального і т.д.)? Реальним другом чи віртуальним ворогом? Якщо проаналізувати ситуацію, то, як не дивно, виявляється, що посада віртуального ворога набагато прибутковіша і вигідніша. Наприклад, ті країни, які вважаються ревними друзями головних центрів сучасної сили, рідко від них одержують рясні блага у вигляді кредитів, прощення боргів, особливої уваги. А ось віртуальні вороги всіма подібними благами користуються сповна. Але це вже окрема історія.

Такі справи.

Текст запозичений з персонального сайту Дмитра Видріна.

Друкувати

Обговорити

Відіслати статтю другові